«Кінематограф як засіб культурної дипломатії і пропаганди в контексті українсько-російського протистояння у ХХІ столітті»
Автор: Крась Юстина Андріївна
Кваліфікаційний рівень: магістр
Спеціальність: Міжнародні відносини
Інститут: Інститут гуманітарних та соціальних наук
Форма навчання: денна
Навчальний рік: 2025-2026 н.р.
Мова захисту: французька
Анотація: Кінематограф у сучасному світі постає не лише як форма мистецтва, а й як потужний інструмент комунікації, суспільного впливу та конструювання колективних уявлень. У ХХІ столітті він трансформувався у механізм культурного й політичного впливу, за допомогою якого держави формують власний міжнародний імідж, поширюють ціннісні орієнтири, вибудовують ідеологічні наративи та впливають на інтерпретацію історичних подій. Для України ця проблематика набуває особливої ваги в умовах тривалого російсько-українського протистояння. Російська Федерація активно застосовує кінематограф як засіб пропаганди, спрямований на утвердження імперських наративів, спотворення історичної пам’яті та девальвацію української культурної ідентичності. Водночас український кінематограф перебуває у процесі відродження та самоутвердження, поступово стаючи важливою складовою національної ідентичності й дієвим засобом формування позитивного міжнародного образу держави. Об’єкт дослідження – кінематограф як соціокультурне явище в українсько-російських відносинах. Предмет дослідження – специфіка використання кінематографа як інструмента культурної дипломатії та пропаганди в українсько-російському протистоянні ХХІ століття. Мета дослідження – дослідити кінематограф як інструмент культурної дипломатії та пропаганди в контексті українсько-російського протистояння у ХХІ столітті, з акцентом на роль українського кіно у формуванні національної ідентичності та міжнародного іміджу України. У роботі розглянуто історичні передумови використання кіно як інструмента політичного й ідеологічного впливу у ХХ столітті [1]. Радянська модель кінопропаганди систематично формувала міф про дружбу народів, знецінюючи українську національну ідентичність через мовні стратегії та візуальні прийоми [2]. У фільмах радянського періоду представники неросійських республік зображалися як недосвідчені персонажі, тоді як російські герої виконували роль моральних орієнтирів. Ця модель закріплювала політичне домінування центру, де російська культура набувала статусу еталону. Український кінематограф після розпаду СРСР переживав глибоку кризу, спричинену руйнуванням радянської системи кінопрокату та домінуванням російськомовної продукції [3]. Революція Гідності стала переломним моментом, після якого кіно почало використовуватися для формування національної свідомості. Українські режисери створили фільми про Майдан та війну на Донбасі, формуючи альтернативний наратив до російської пропаганди. Система державної підтримки через Державне агентство України з питань кіно дозволила збільшити присутність національних проєктів на міжнародних фестивалях. Російський кінематограф за президентства Путіна перетворився на інструмент державної ідеології з масивним фінансуванням [4]. Через фільми транслювалася ностальгія за радянським минулим та дискредитація українського національного руху. Після анексії Криму російське кіно систематично готувало суспільство до вторгнення через створення образу України як ворожої держави. Повномасштабне вторгнення змінило позиціювання українського кінематографа на міжнародній арені, перетворивши його на об’єкт глобальної солідарності [5]. Провідні світові кінофестивалі заборонили російські делегації та створили програми підтримки українських кінематографістів. Європейські кінофонди запровадили механізми фінансової допомоги, що дозволило продовжувати виробництво в умовах війни. Перша українська перемога на премії Оскар засвідчила міжнародне визнання кінематографічного свідчення про війну. Українське документальне кіно набуло статусу візуального архіву воєнних злочинів для майбутніх міжнародних судових процесів. Водночас російський кінематограф, попри державне фінансування у розмірі одного мільярда доларів, зазнає систематичних касових провалів пропагандистських творів. Культурна ізоляція РФ від міжнародних копродукцій створила замкнене середовище без стимулів для художнього розвитку. Дослідження показує фундаментальну закономірність: ефективність кінематографа як інструмента культурного впливу визначається не лише обсягом фінансування, а й культурною автентичністю та здатністю резонувати з потребами аудиторії. Ключові слова: кінематограф, культурна дипломатія, «м’яка сила», пропаганда, українсько-російське протистояння, національна ідентичність. Перелік використаних літературних джерел: 1. Shaw, T. (2007). Hollywood’s cold war. Edinburgh University Press. 2. Kenez, P. (2001). Cinema and Soviet society: From the revolution to the death of Stalin. I. B. Tauris. 3. Zubavina, I. (2016). Kinematohraf nezalezhnoi Ukrainy: tendentsii, filmy, postati: monohrafiia. Akademiia mystetstv Ukrainy. 4. Rosendorf, N. (n.d.). Vlad the producer: Putin scorns soft power, uses Russian film industry for domestic propaganda. USC Center on Public Diplomacy. https://uscpublicdiplomacy.org/blog/vlad-producer-putin-scorns-soft-power-uses-russian-film-industry-domestic-propaganda 5. Holdsworth, N. (2024, February 18). European orgs could step up Ukrainian biz support as filmmakers and supporters point to funding gaps. Variety. https://variety.com/2024/film/news/ukrainian-film-1235915726/